Zaporizhzhia
Запоріжжя

July - Липень, 1978

 

Я дивлюся на Іллю, свого п’ятирічного сина, але він не реагує. Мабуть, він мене не впізнає. Його мама, моя дружина, каже синові, що це тато. Моє обличчя вкрите густою чорною бородою, тому що я кілька попередніх тижнів працював на картопляних полях, як і належить усім молодим науковцям. І голитися там не було сенсу.

Я зберіг бороду навіть тоді, коли летів з Ленінграда в Запоріжжя. І ось я приїхав на іншу землю. Перша відмінність полягає в тому, що тут молодих науковців відправляють на помідорні поля, а не на картопляні. А прогулюючись тутешніми вулицями, можна недбало зривати ягоди шовковиці з гілок, що звисають над тротуаром. Але не все так райдужно. Соня з Іллею приїхали сюди раніше і виявили, що полиці в продуктових магазинах порожні, як поле,  на якому викопано всю картоплю. Щоб отримати кефір для дитини, дружині потрібно було прийти в магазин до ранкової доставки, зайняти чергу, а потім відразу схопити пляшку, поки товар не закінчився. Допомагало те, що перед продуктовими магазинами сиділи бабусі в хустинах і продавали моркву та інші овочі зі своїх невеликих ділянок. Торгівля була незаконною, але правоохоронні органи їх, схоже, не турбували. Звісно, між  жінками та місцевою владою було порозуміння. І все ж цей південний рай став для нас місцем відпочинку, як виявилося, останнім перед тим, як назавжди залишити стару країну.

Чому Запоріжжя? Там жив Сонин дядько, мій тезко Юхим (Єфим), з родиною. Він був, я думаю, досить важливою людиною – юристом великого заводу «Запоріжтрансформатор» (це підприємство все ще існує і було націоналізоване під час російського вторгнення). Однак ні я, ні Соня не маємо уявлення, що означало за радянських часів бути юристом на такому заводі. Нам не спало на думку запитати. Але в тому районі всі знали всіх і поява нових людей, особливо тих, хто говорив з «московським» акцентом, не залишилася непоміченою. Цікавість сусідів була задоволена, коли з’ясувалося, що столична гостя –  це  племінниця відомого місцевого жителя.

Ще один допитливий місцевий житель помітив на пляжі «москвичів». (Квартира дядька Юхима була не в центрі, а на правому березі Дніпра, недалеко від заводу і біля маленького пляжу.) Цей запорожець запитав білявого кучерявого хлопчика, як його звати. Хлопчик був, звичайно, моїм сином Іллею. (Розмова відбулася, коли я ще працював на ленінградських картопляних полях.) «Яке чудове російське ім’я», – вигукнув чоловік, почувши відповідь. Але Ілля не погодився. «Це єврейське ім’я з Біблії!» – заперечив розумник. Зауваження збентежило доскіпливого чоловіка: ні хлопчик, ні його мати не мали дуже єврейського вигляду, як він собі це уявляв. «То хто ж єврей, мабуть, твій тато?» «Ні, — відповів вундеркінд, – мої мама й тато обидва євреї». Здивований запитувач був дуже приголомшений такою незвичайною грою природи.

Прикметно, що української мови ми тоді майже не чули, хіба що від деяких сільських людей на базарі. Усі інші говорили російською, хоча не такою російською, як ми. Це, однак, не викликало у місцевих жителів теплих почуттів до «москалів» і з цілком зрозумілих причин, наприклад – порожніх полиць магазинів. (Раніше я бачив подібну ситуацію в Литві, де російська мова стирала посмішки з облич людей.)

Що могло зацікавити туристів у Запоріжжі? Точно не центр на лівому березі з його сталінською архітектурою Ленінського (зараз Соборного) проспекту. Дехто каже, що це гребля Дніпрогесу. Для нас це була Хортиця. Краєзнавчих та історичних музеїв там тоді не було. І я не пам’ятаю, щоб якісь готелі чи ресторани відтворювали козацьку славу української святині. Острів здавався місцем дикої природи з гаями, пляжами та піщаними дюнами. Можливо, це помилковий спогад, але я пам’ятаю, як піднімався на ці дюни і допомагав Іллі підніматися зі мною. Після того я робив такі сходження іноді вві сні.

Через два місяці після повернення в Ленінград, мені треба було вирішити – залишити бороду або попрощатися з нею. Не поголити означало з бородою, можливо, цілих 12 років – періоду, протягом якого ми очікували, що нам буде відмовлено в дозволі на еміграцію. Борода мала б залишитися, бо міняти фото на офіційних документах було не найкращою ідеєю. Я поголив цю бороду. Ми виїхали з СРСР у березні 1979 року.

Наступного разу ми побачили запорізьких родичів у 2009 році в Єрусалимі. Дядькові Юхиму було за 90, він мав ясний розум і радів життю. Його син помер нестарим незабаром після нашої еміграції, але його невістка жила поруч. Там же недалеко жила його онука, яку ще немовлям удочерили в Україні. Вона виросла й стала жінкою із зовнішністю супермоделі.