Tallinn
Таллінн

1960, 1972

З усіх столиць радянських республік Таллінн був найбільш закордонним і екзотичним. Але він був також найближчим до старої імперської столиці, де я виріс, і тому одним із перших мiст, побачених мною.

Мені було, мабуть, десять років, коли я зійшов з потяга, щоб зробити зупинку по дорозі до приморського курортного міста Пярну, де я з батьками зупинився на Tammsaare Puiestee (бульвар Таммсааре). З чуток, іншими постійними відпочивальниками на цьому морському курорті були сім’ї Райкіних та Ойстрахів, які, правда, жили в більш фешенебельному районі. Поети-дисиденти, такі, як Давид Самойлов, ще не знайшли цього притулку.

Через кілька років я провів ще одне літо в Естонії, цього разу – біля озера. Моя середня школа вимагала певної кількості годин праці влітку. У селі Ельва, прямо біля будинку, де ми жили, будувався невеликий стадіон. Я записався на будівництво бігової доріжки. То була гарова доріжка. Моє завдання разом із парочкою інших хлопців полягало в тому, щоб у горизонтальному положенні притискати дерев’яну дошку руками до згарища доріжки. Бригадир, учитель фізкультури місцевої школи та ще один чоловік тягнули дошку за довгу металеву ручку. Це мало вирівняти трасу та підготувати її для змагань з бігу. Учитель фізкультури наказував російською з естонським акцентом: «нну, ттавай!» і ми деякий час повзли слідом за ним, розгладжуючи поверхню доріжки, доки він не казав зупинитися. Тоді мені чомусь спала на думку технологія будівництва єгипетських пірамід. Але мені було все-таки весело й цікаво. (Зараз я подивився на той стадіон на Google Maps. Це дуже сучасний і складний стадіон, на якому не видно згарища. Я сумніваюся, що для його реконструкції використовувалися дерев’яні дошки для вирівнювання доріжки. І вчителя фізкультури, якому тоді було, мабуть, за сорок, напевно, уже немає в живих.)

Але я збирався написати про Таллінн. Усе, що я там споглядав, не було схоже на те, що я бачив раніше, а також через деякий час після (до Авіли в Іспанії та Ротенбурга в Німеччині, багато років потому). Середньовічні стіни та вежі, вузькі звивисті вулички, написи мовою, абсолютно не схожою на інші. І люди, і магазини, і кафе з невідомими стравами. І назви вулиць: Коротка Нога, Довга Нога і просто Довга (Пікк – якась середньовічна і найбільш екзотична з усіх).

Пропустивши кілька років і візитів, ми приїжджаємо з Сонею в Таллінн на наш медовий місяць, а точніше на медовий тиждень. Зараз ще глибокий радянський час застою, тому про номер у готелі не може бути й мови. Але в цьому випадку ми належимо до привілейованої еліти, тобто маємо блат високого рівня. Дядько моєї новоспеченої дружини є начальником будівництва Нарвської ГЕС, чи не найбільшого промислового будівництва в Естонії. Це на протилежному кінці республіки, але підприємство має кілька квартир у Таллінні для своїх керівників, які відвідують державну бюрократію в столиці. Ми можемо залишитися на тиждень в одній із таких квартир. Це далеко від середньовічного центру, у нещодавно побудованому районі Мустамяе, Чорна Гірка, з непоказними п’ятиповерховими стандартними будівлями прямо з «Іронії долі», як і в будь-якому іншому місті Старої Імперії Зла. Також нам потрібно їхати тролейбусом до центру. Але в центрі… ми віддаємося нерадянському декадансу. Щойно відкритий багатоповерховий готель Viru має ресторан із шоу в стилі Radio City Rockettes. На краю старого міста готель і шоу якось аж ніяк не середньовічні. (Звичайно, ми тоді не чули про Rockettes. У готелі на 23-му поверсі також була кімната КДБ для прослуховування, щоб відстежувати всіх гостей, як іноземних, так і місцевих, але це стало відомо набагато пізніше.)

Повертаючись пішки додому в Мустамяе (Таллінн – невелике місто), ми зустріли одного з моїх ленінградських співпрацівників, молодого хлопця, мабуть, техніка. Він був надзвичайно радий мене бачити. Чому? У нього закінчилися гроші, і йому  було дуже потрібно позичити 5 рублів! Він обов’язково віддасть їх, щойно ми обидва повернемося до офісу. До слова сказати, своїх пів червінця 5  рублів я так ніколи й не побачив. Чому ми згадуємо такі дрібниці навіть через пів століття? Не знаю. Нам, звичайно, вдалося вижити без тих 5 рублів. Окрім того випадку, наш медовий тиждень був гарним передвісником майбутнього життя.

О, так, я забув про той раз, коли ми не поїхали в Таллінн. Діставшись автостопом до Києва та Одеси раніше влітку 1968 року, ми планували на мій день народження поїхати з друзями теж автостопом на значно меншу відстань – до Таллінна. Але ввечері перед запланованим від’їздом ворожі голоси з короткохвильового радіо повідомили, що армії «братніх країн» увійшли до Чехословаччини, щоб допомогти там «відновити соціалізм». Батьки наполягали, що зараз не час для поїздок. Як ми тепер знаємо, це був аж ніяк не останній раз, коли Великий Брат зі сходу нав’язував свою небажану «допомогу» своїм сусідам.

P.S. Я ніколи не зустрівся з Леннартом Мері, першим президентом нової незалежної Естонії. Але я завжди захоплювався ним і заздрив йому. Мері розмовляв шістьма мовами. Зрозуміло, він досконало володів його рідною естонською та дуже близькою до неї фінською. Оскільки його батько був дипломатом незалежної Естонії, Мері навчався в школах у багатьох європейських країнах і, отже, вільно розмовляв німецькою, французькою та англійською. Щоб завершити освіту майбутнього президента Естонії, його сім’ю було заслано до Сибіру, де він працював лісорубом у віці 12 років і, звичайно, вивчив теж російську мову. Іншими словами, на відміну від мене, який виріс в одномовному середовищі і для вивчення іноземних мов мусив попотіти, Мері отримав свою шістку легко і без особливих зусиль. Який несправедливий цей світ!