Rome
Рим

1979

Перший недільний поїзд з Ладісполі прибуває на станцію Roma Ostiense о сьомій ранку. Стрибок із поїзда дає мені правильний старт для бігу. Пробігаю повз дивовижну пам’ятку Римської імперії – Piramide di Caio Cestio (Піраміда Гая Цестія) – гробницю видатного давнього римлянина в єгипетському стилі. Але я не маю часу зупинятися і милуватися цим. Моя мета — Порта Портезе, і навіть не самі старі міські ворота, а головний блошиний ринок Меркато ді Порта Портезе, який працює лише по неділях. Мені потрібно знайти місце на ринку й орендувати розкладний стіл за 4000 лір, щоб мати можливість продавати речі, які я несу в сумці. Те, що я маю, це різні дрібні та дивні речі, про які люди, які робили це до мене, писали, що їх можна продати на римській барахолці. Дві найдивніші речі – пуанти та шаховий годинник. (Я також продаю фотоапарати, ноти відомого німецького видавництва «Edition Peters», і заводних курчат, але їх я продаю відповідно фотомагазинам на Via Nazionale, студентам консерваторії «Santa Cecilia» та батькам збуджених італійських дітей на вулицях Ладісполі за допомогою мого п’ятирічного сина, майбутнього професора.) Мій бізнес сьогодні йде добре. Один чоловік, не зовсім упевнений, що він бачить на моєму столі, але врешi-решт здогадується (Orologgio da scacchi, quello doppio?), купує шаховий годинник.

Наразі повинно бути зрозуміло, що я приїхав до Риму не шукати котячу колонію Торре-Арджентина.

Я приїжджаю в Рим не лише продавати, а й купувати. Звичайні супермаркети для нас занадто дорогі. Нашою базою постачання є ринок Mercato Vittorio Emmanuele, зручно розташований поблизу Stazione Termini, головного римського залізничного вокзалу. Найбільше я зазвичай купую індичі чи курячі крильця, які в спільноті біженців називають «Крила Рад» за назвою відомої радянської спортивної команди.

Але опинившись у Римі, я також знаходжу час, щоб поблукати. Це місто, де ніколи не знаєш, яке тисячоліття зустріне тебе, коли завернеш за наступний ріг. У цьому я цілком згоден з думкою Гоголя з його повісті «Рим». Від Театру Марчелло, якому 2000 років, ви зробите лише кілька кроків до Великої синагоги в стилі модерн і до краєвиду на Ospedale Fatebenefratelli на острові Тіберіна (там народився син нашої подруги, і моє завдання полягало в тому, щоб зареєструвати його народження в Римській мерії, пояснюючи італійським бюрократам дивні документи, які нам видали на виїзді з Росії). А за кілька кварталів далі ви раптом виходите на площу Кампо де Фіорі й натикаєтеся на суворий погляд бронзового ченця Джордано Бруно, спаленого на тому самому місці майже 400 років тому. Хоча «Campo de’ Fiori» означає «овочевий ринок», 44 роки тому на площі не було яскравих фруктових та овочевих кіосків. Вона була такою ж похмурою, як і пам’ятник посередині.

У моїх мандрах я зустрічаю двох дуже різних людей у білому. Одного разу на Via Nazionale мені в очі впадає плакат, переважно червоного кольору, з назвою великими літерами «VIA CRUCIS». Я не знаю, що це означає, і запитую у першого перехожого. Він пояснює, що це процесія з хрестом, яка відбувається сьогодні ввечері (це Страсна п’ятниця). Хто буде нести хрест? Це щойно обраний новий папа! Я не можу пропустити таку подію й вирішую залишитися на вечір. Я виходжу на площу біля Колізею, і оскільки ще рано (процесія починається о 21:00), я стаю прямо біля мотузки, що позначає шлях процесії. Крім того, кожен, хто входить на площу, отримує брошуру з текстами для прослуховування та співу, ілюстрованими середньовічними мініатюрами. Темніє, весь величезний амфітеатр площі освітлюється свічками у руках людей. Папа в білому йде дорогою, за ним простують кардинали. Папа зупиняється на всіх 14 встановлених стаціях хресної дороги, і  проходить на відстані витягнутої руки від мене. Потім понтифік піднімається на кафедру біля Арки Костянтина і виголошує промову італійською. Він говорить про свободу релігії та про країни, де люди ще не вільні. Його перша поїздка до Польщі як Папи Римського відбудеться за кілька місяців. Я розумію його мову! Я йду до вокзалу Трастевере, але останній потяг до Ладісполі вже пішов. Вирішую спати на лавці на вокзалі. Приходить поліцейський, але я вдаю, що насправді не розмовляю італійською, і якось пояснюю, що я з Ладісполі і спізнився на потяг. Він дозволяє мені залишитися. Це Італія, а не Німеччина, правила є лише рекомендаціями.

Італійські назви місць звучать настільки романтично, що я просто зобов’язаний побачити ці місця. Іншого дня я їду на трамваї від вокзалу Терміні до одного з них, Cimitero del Verano. (Я, звісно, не плачу в трамваях, тролейбусах і навіть у приміській електричці, розраховуючи на те, що зможу прикинутися неосвіченим іноземцем, який не говорить італійською; на щастя, я ніколи не потрапляю в халепу). На величезному цвінтарі я знаходжу єврейську частину. Раптом з-за великого пам’ятника виходить людина у всьому білому. Чоловік запитує мене італійською, чи потрібно мені про когось відслужити поминальну молитву. Це старий єврей, біженець з Лівії. Мені не потрібна поминальна молитва, але я згоден на благословення за моїх батьків, яких я залишив. Я не плачу за трамваї та тролейбуси, але йому, я відчуваю, я повинен дати трохи монет. Благословення спрацювало. Через дев’ять років моїм батькам дозволили виїхати.

P.S. Більшу частину своїх днів я проводжу, працюючи посильним на велосипеді в маленькому приморському містечку Ладісполі, де ми живемо. Я знайшов зламаний велосипед у вестибюлі біля своєї квартири й заплатив за його ремонт. Цеі етап мого життя — суміш класичних італійських фільмів «Викрадачі велосипедів» і «Амаркорд», але це не в Римі, а отже, інша історія.