Moscow
Москва

1964 - 2004

Травень 2004 року

ВІД АЕРОПОРТУ ШЕРЕМЕТЬЄВО ДО БУДИНКУ НА НАБЕРЕЖНІЙ

Автомобіль «Жигулі», за домовленістю з власником квартири, чекає нас біля узбіччя. У нас три валізи, але багажник машини вже майже заповнений чимось. Водій встигає штовхати ті речі та складати наші валізи, але зачинити кришку багажника не може. Він зав’язує кришку мотузкою, щоб вона не відкривалася надто широко.

Звертаємо на бульвар і бачимо великий чорний «мерседес», а за ним їде джип із кремезними чоловіками, здається, із автоматами в руках. Бен, якому на той момент було 19 років, не може повірити своїм очам і запитує водія, що відбувається. «Нічого особливого, — знизує плечима хлопець, — просто якісь олігархи в ресторан їдуть».

Перетинаємо річку поруч із Кремлем і прибуваємо до місця призначення.

БУДИНОК НА НАБЕРЕЖНІЙ

Залишаючи СРСР у 1979 році, ми не сподівалися, що колись повернемося. Але часи змінилися, колишній Радянський Союз розпався, і виокремлена Росія, здавалося, стала на шлях  перетворення на нормальну країну. Крім того, наш американський син хотів побачити, звідки ми походимо. Коли я шукав квартиру в Інтернеті, в одному з оголошень побачив Будинок на набережній, величезний дім для радянської еліти, споруджений у 1931 році в стилі конструктивізму. Популярний однойменний роман Юрія Трифонова про долі та чистки тих еліт прославив будинок. Але коли я розповів по телефону московській двоюрідній сестрі про оренду, вона поставилася до пропозиції з підозрою. Набагато старша за мене, сестра переїхала до Москви 40 років тому, була юристом високого рівня в Міністерстві нафти, одружена з іншим юристом високого рівня. Вона наполягла на огляді квартири, розташованій неподалік від її міністерства, і переконалася, що це не афера. Різного роду шахрайства були в російській столиці способом життя. Але, оглянувши квартиру, моя родичка схвалила її.

Біля арки, що веде на подвір’я і до входу на наші сходи, нас зустрічає хлопець на дорученнях, Саша. Гігантський будинок займає цілий великий квартал і має десятки під’їздів. Він елітний, але у вестибюлі на сходах відчувається запах бездомних котів і п’яних. Двері квартири закриті металевим листом і мають стільки ж замків, скільки двері кримінального шефа у фільмі «Діамантова рука». Як тільки Саші вдається її відчинити, ми чуємо шум кришталево чистого гірського струмка, який весело перескакує зі скелі на скелю, біжучи в долину. Звук доноситься з кухні. Дійсно, вода тече з крана в раковину, і немає жодного способу це зупинити. Саша засмучений. Він не знає, що робити. Дивно, але він запитує мене, чи в мене є сантехнічний ключ! «Звичайно, так, – відповідаю я, -, але він у моєму гаражі в Америці. Наступного разу я обов’язково візьму його з собою». Зараз вечір п’ятниці, і в старому СРСР не було б жодної надії щось з цим зробити. Але у новій Росії все не так погано. Саші вдається додзвонитися до сантехніка, і допомога приїде. А поки нам треба купити щось поїсти. Залишаємо Бена у квартирі чекати сантехніка і йдемо з Сашею в маленький супермаркет «Сьомий континент», розташований на першому поверсі будинку, що виходить на вулицю. Цей  «континент»  нагадує західні супермаркети. Я навіть можу розрахуватися кредитною карткою. Коли я дістаю картку Сітібанку, Сашко цікавиться. Він хоче знати, чи це гарна кредитна картка. Я не розумію, що він має на увазі. Виявляється, як і все інше в новій Росії, банкійский бізнес часто є шахрайством. Я заспокоюю його, що у мене досі не було проблем із Сітібанком.

Коли ми повертаємось до квартири, маємо погані новини. Сантехнік прийшов, але Бен, можливо, трохи сонний після подорожі, не міг зрозуміти, як відімкнути всі ті замки та відчинити двері. Саша вдруге телефонує, і через деякий час знову з’являється сантехнік і нарешті зупиняє водоспад.

ЛЕНІН І ЧЕРЕПАШКИ НІНДЗЯ

Уперше я приїхав до Москви як турист у 1964 році. Місто мене здивувало. Найбільшим сюрпризом став не Палац з’їздів, творіння Хрущова, який, як і царі, хотів залишити по собі щось грандіозне, не зважаючи на те, чи воно відповідало довкіллю (Микиту Сергійовича ще не вигнали тоді з Кремля). Дивина була навіть не в бутербродах з ікрою, які можна було їсти в палацовому буфеті під час антракту,  і не в туалеті неймовірної краси. Ні. Я був вражений тим, що велике місто, столиця величезної «найкращої у світі» країни може мати головну вулицю, яка є вузькою, звивистою та йде вгору. Моє здивування пояснювалося тим, що єдиним великим містом, яке я бачив раніше, був Ленінград. Одним із відомих місць, які я ніколи до цього не планував відвідати, був Мавзолей Леніна. Потрібно було стояти в тій черзі, яка зміїться через площу, кілька годин, щоб просто увійти на кілька хвилин та вийти. Це сприймалося як шахрайство з оповідання О. Генрі. Тому я жодного разу не приєднався до того змія під час своїх численних поїздок до Москви за радянських років.

Зараз, у 2004 році і в «новій» Росії, ми стоїмо біля Музею історії, дивимося через пасаж на Червону площу і бачимо, що черга все ще задовга на наш погляд. Як і в будь-якій іншій туристичній точці, актори в костюмах намагаються спонукати туристів сфотографуватися з ними. У цьому випадку це черепашки-ніндзя, дитячі герої, винайдені в Массачусетсі. (З іншого боку музею нам згодом трапляться Леніни, Маркси, Сталіни і цар Микола ІІ.) Ми вже збираємося йти в інше місце, коли до нас підходить жінка і каже, що лише за 15 доларів ми можемо приєднатися до невеликої приватної групи, щоб піти в мавзолей дуже скоро. Який тріумф капіталістичного підприємництва над засновником першої комуністичної держави! Ми погоджуємось і справді незабаром входимо в мавзолей. Як і вимагають правила, повільно й тихо йдемо по прямокутній доріжці. У залі темно, за винятком середини, де яскраві прожектори спрямовані в обличчя, знайоме ще з радянських часів, але яке більше нагадує пластикову маску, ніж людське лице.

Виходимо до кремлівської стіни, і я зауважую, що обличчя вождя Леніна виглядає як щось штучне. Бен шокований. Він не усвідомлював, що це було тіло справжнього Леніна, а не воскова фігура з музею мадам Тюссо. Екскурсія триває. Гід веде нас до бюста Сталіна, який, як я пояснюю Бену, «відпочивав» раніше біля Леніна. На запитання про Сталіна екскурсовод визнає, що «ним, дійсно, так, були допущені деякі помилки (її точні слова), але під його керівництвом було зроблено багато чудових справ». Така позиція схожа на китайські розрахунки щодо Мао: 70% хороших речей, 30% поганих речей. Двадцять років потому, коли я пишу цю історію, позитивна  оцінка діяльності і Сталіна, і Мао досягла 120% на своїх батьківщинах. 

ГАСТРОНОМІЧНІ ПРИГОДИ В МОСКВІ

У Будинку на набережній було все, як у маленькому місті. Окрім супермаркету, тут розташовувався ще ресторан. Його назва поєднала скромність і особливу елітарність з часткою ностальгічної іронії:  «Спецбуфет №7». Це був натяк на особливу систему розподілу благ для важливих людей – мешканців будинку. Оздоблення відповідало назві: радянські плакати, транспаранти та бюсти верхівки більшовиків прикрашали стіни та столи. На книжкових полицях стояли «шедеври» відомих офіційних пропагандистів, як-от Дем’яна Бідного (відкриваючи його книгу, я побачив довгий вірш, який засуджував «буржуазну» судову систему Бостона, чомусь обраного з усіх міст). Меню теж відповідало «статусу» закладу. У ньому були такі страви, як «борщ по-кремлівськи», «червонофлотські фрикадельки» тощо. Це було прийнятне місце для їжі, а іронічна радянська ностальгія здавалася відносно невинною на той час. Через двадцять років ресторан, очевидно, усе ще існує. Радянське минуле, яке відродилося в Росії, тепер не здається таким невинним.

Незважаючи на те, що Спецбуфет був зручним, іноді ми перебували далеко від нього в обідній час. Однією з цілей Бена було скуштувати в Росії справжній бефстроганов. Прогулюючись Гоголівським бульваром, ми побачили заклад під назвою «Тарелка», дуже доречне найменування для ресторану. У меню у віконці значився бефстроганов. Ми ввійшли, але офіціанти відмовилися нас посадити. Причиною негостинності стала моя легка літня куртка (це був травень). «Вуличний одяг у залі заборонений», – наполягав персонал. Урешті-решт я просто зняв куртку і здав її у гардероб. Ми сіли і були готові насолоджуватися омріяним бефстроганов. Відповідь офіціантки була саме такою, яку, найімовірніше швидше за все, очікували відвідувачі в колишньому старому СРСР: «Бефстроганов немає». Упіймавши облизня, виходимо Назад на вулицю.

Розчаровані, ми завертаємо за ріг і рушаємо до мосту, що веде до нашого Будинку на набережній. На щастя, метрів за двісті від кутової вежі Кремля бачимо ще один ресторан. Це грузинський «Бериконі». Він відкритий і порожній. Ми заходимо й відразу зауважуємо зовсім інший рівень порівняно з «Тарелкою». Є сцена для музичного гурту, встановлено столики на балконі,  на стінах висять картини та інші витвори мистецтва в колоритному  грузинському стилі. Нас привітно зустрічає чоловік, який рекомендується власником. Він зауважує, що сам він не грузин, але його шеф-кухар, а також музиканти та співаки – усі грузини. (Моє запитання, чи справді картина на стіні роботи Піросмані чи це копія, викликає в нього здивування; схоже, що про Піросмані він і не чув.) Власник проводжає нас до столика на балконі й бере активну участь в обслуговуванні. Він, здається, приймає нас за «нових росіян», тобто за нуворишів пострадянської Росії. «У певні дні в ресторані є бізнес-ланчі зі знижками», — розповідає господар. Він особливо вражений, коли бачить мою американську кредитну картку, про яку, на відміну від Саші, він поінформований.  Власник також хоче підкреслити значущість свого закладу. «Сам Юрій Михайлович приходить сюди поїсти», – каже він. Коли господар відходить, мені треба пояснювати Соні та Бену, що йдеться про Юрія Михайловича Лужкова, тодішнього мера Москви. Напевно, відкрити ресторан такого рівня за два  кроки від Кремля навряд чи вдалося б без політичних зв’язків і, можливо, хабарів. Хоча їжа була справді гарною та смачною. Ні «Тарелки», ні «Бериконі» зараз вже не існує, а самого Лужкова з часом відсторонили від влади.

 Лютий 1979 року

ОСТАННІЙ ЗАБІГ ПО МОСКВІ

Ми отримали дозвіл покинути Стару Імперію Зла. Нам вручено і навіть отримали дивні зелені папірці, які називаються візами. Це не паспорти, тому що ми тепер не є громадянами жодної країни і скоро станемо біженцями без громадянства. Але щоб досягти цього високого статусу, мені потрібно поїхати до Москви, як мені здається, востаннє.

Я маю відвідати два посольства і два міністерства, і це треба зробити за один день. Мене чекає одна ніч у потязі «Червона стріла» до Москви, а потім повернення в тому ж потязі того ж дня. Немає часу на оглядини столиці і це мене мало цікавить.

Перше посольство – голландське. Добираюся до нього прямо з потяга, який прибув вранці. Це двоповерхова вишукана будівля на тихій вулиці біля Арбатської площі. Черга вже формується. Посольство відчиняють о 9-ій ранку і впускають групу майбутніх біженців. Я вперше на території чужої країни. Мені потрібно залишити там візи, щоб отримати штамп для в’їзду до Ізраїлю, з яким у СРСР немає дипломатичних відносин, і Нідерланди представляють землю обітовану в Москві. Саме туди ми нібито повинні їхати. Ми також можемо залишити деякі документи в посольстві. Радянська влада не дозволила б нам брати їх із собою, але через дипломатичні канали вони мали б зрештою приєднатися до нас, коли ми будемо по той бік кордону.

Далі мій шлях лежить до Міністерства освіти, де треба поставити відповідні штампи на копіях наших дипломів про вищу освіту, які ми можемо взяти із собою. (В Америці ми жодного разу ними не скористалися для отримання роботи. У той час комп’ютерні професіонали були дуже затребувані і знання визнавалися важливішими, ніж папери.)

Висолопивши язика повертаюся до посольства Нідерландів, щоб забрати перший штамп, а потому поспішаю до наступного посольства – австрійського. На щастя, це недалеко, всього пів години пішки. Авіарейсів в Ізраїль з Росії немає, тому спочатку нам доведеться летіти до Відня. Так що нам потрібна віза в Австрію. Це робиться швидко. Зараз майже 17:00, коли закінчується робочий день у всіх бюрократів, радянських чи іноземних. Але мені ще в одному міністерстві треба здобути штампи. Вважається, що копії наших дипломів не зовсім якісні без штампів Міністерства закордонних справ. Воно розташоване в одному з тих знаменитих «Сталінських весільних тортів», у хмарочосі на Смоленській площі, тільки за 15 хвилин ходьби від австрійського посольства. Я біжу та отримую бажані штампи вчасно. (Від них буде теж мало користі в новому світі.)

Зараз у мене є кілька годин до поїзда в Ленінград. Один з моїх дядьків багато років тому переїхав до Москви, тому що в столиці були кращі можливості для його наукової діяльності. У дядька другий шлюб з набагато молодшою за нього жінкою, яка щойно народила дитину. Мама попросила мене відвідати його та попрощатися. За іронічним збігом обставин, дядько Давид жив у мікрорайоні новобудов під назвою Давидково. Він був найвеселішим з усіх моїх родичів, і ми його називали Додік. Після обіду, коли мені настав час іти, дядько Давид раптом став серйозним і попросив мене піти до його дружини та її матері, яка теж жила з ними, і сказати їм: «Не поминайте лихом». Я бачив цих  жінок уперше в житті і був здивований його проханням, але зробив це. Для мене бажання дядька Давида так і залишилося загадкою, тому я, мабуть, його пам’ятаю. (Та нова родина покинула дядька через кілька років, а до 2004 року він уже помер.)

Травень 2004 року

Я СВІЙ!

Іду Моховою вулицею, колишнім проспектом Маркса, праворуч від мене височіє стіна Кремля. Натовп людей заклопотано пливе в обидва напрями. Бачу стару жінку з хустиною на голові, яка явно розгубилася і не знає, куди йти. Вона, здається, не москвичка. Перехожі продовжують йти повз неї, не збавляючи швидкості. Питаю, що вона шукає. Жінка намагається знайти приймальню Держдуми – російського парламенту. Очевидно, у неї є якась серйозна проблема, для вирішення якої вона шукає допомоги на найвищому державному рівні. Я зрозумів, що щойно проминув табличку тієї приймальні. Вказую жінці напрямок й пропоную допомогти туди дістатися. Через дві хвилини ми вже біля правильних дверей. Бабуся дуже вдячна. «Звідки ти?» — питає вона. Чесно відповідаю, що я з Америки. «Які гарні люди американці», – зворушливо каже жінка, – «справжні православні християни!». Ось так через 25 років після від’їзду мене нарешті визнають своїм.