Minsk
Мінськ

1968, 1970, 2020

Не пам’ятаю, чому ми виїхали з Києва ввечері. Ми поверталися в Ленінград з Одеси автостопом. Цього разу нас підвіз автобус, повний білоруських туристів, які їхали з України. Неясно пам’ятаю, що це, напевно, була група людей з одного підприємства і вони дорогою співали пісні. Ми, мабуть, теж співали. Було вже темно, коли автобус їхав через Гомель. Через дві години ми побачили вогні ще одного «великого» міста. Таким виявився Бобруйськ, назва якого для нас чомусь звучала дуже смішно. Фраза, яка спала мені на думку, була переробленим жартом про Нью-Йорк: «Гуде вогнями нічний Бобруйськ». Рано-вранці нас висадили на головному вокзалі Мінська. Ми нічого не побачили, крім площі перед вокзалом, яка була збудована в стилі типового сталінського ампіру.

Через два роки я знову опинився в Мінську. Цього разу я мав трохи більше часу. Я вирішив подивитися будинок, де проходив 1-ий з’їзд РСДРП, тобто тієї, що пізніше стала Комуністичною партією Радянського Союзу. За радянських часів про той з’їзд майже нічого не говорили і не писали. Можна було тільки здогадуватися, що він стався, тому що знаменитий з’їзд, на якому вперше виступили більшовики, був 2-им з’їздом. Це означало, що ще один з’їзд відбувся раніше. Як я з’ясував, були вагомі причини не згадувати про 1-ий з’їзд.

Знову я вирушив із вокзалу, який за іронією долі розташовувався на вулиці Бобруйській. Але більша частина шляху пролягала головною вулицею Мінська, яка, наскільки мені відомо, є чемпіоном світу за кількістю назв. Ось вони:

Захар’євська,

Радянська,

Hauptstrasse,

25 березня

(попередні дві назви існували під нацистською окупацією),

Радянська (знову),

Імені Сталіна,

Ленінський проспект (коли я був там),

Франциска Скорини.

Незалежності.

Однак перше враження від Мінська за два роки до того  стосувалося і цієї вулиці. Вона була повністю зруйнована під час Другої світової війни (залишилося лише 10 споруд) і перебудована теж у стилі сталінського ампіру. Проте з часом пам’яткою архітектури може стати будь-що. Повідомляється, що зараз (я не знаю, хто саме) намагаються оголосити вулицю Незалежності  об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Будинок з’їзду на той час уже став музеєм, розташованим у парку на березі річки Свіслоч. Цей невеликий приватний будинок мав лише сім кімнат. Я не пам’ятаю там жодних експонатів, які й так були передбачуваними. Мене найбільше цікавили делегати. У музеї я купив (і зберігаю дотепер) брошуру зі списком і фотографіями делегатів. Їх було дев’ять. Троє з них представляли Бунд, єврейську лівосоціалістичну організацію зі штаб-квартирою в Бобруйську. Ще двоє євреїв представляли «Робітничу газету» з Києва. Також на з’їзді було по одному делегату від Петербурга, Москви, Катеринослава і від Києва. Я прослідкував біографію делегатів.  Деякі з них пізніше відійшли від політики і закінчили своє життя в еміграції. Не дивно, що радянська пропаганда не надто хотіла згадувати  той з’їзд.

Через 44 роки я здивував свого китайського гіда в Шанхаї, коли захотів відвідати будинок-музей 1-го з’їзду Комуністичної партії Китаю. Той з’їзд відбувся через 23 роки після російського. Це також було в приватній будівлі. На той час більшовики вже взяли владу в Росії, хоча це був ще не Радянський Союз. Але серед 13 делегатів був представник Комінтерну, тобто більшовиків. Він теж був євреєм, хоча з єврейської селянської родини в Сибіру – коротша подорож до Китаю, ніж з Києва чи Бобруйська. Не дивно, що в 1938 році його стратили як японського шпигуна. З 13 делегатів лише двоє були присутні під час проголошення Китайської Народної Республіки через 28 років. Одним із них був Мао Цзедун. Більшість інших були вислані або вбиті. Я також купив брошуру в Шанхайському музеї і іноді порівнюю фотографії делегатів у двох брошурах. Світлини  і комуністи на них надзвичайно схожі. 

Багато років потому  я думав, що більше ніколи не побачу Мінськ. Я помилявся. Спостерігав за ним у вересні 2020 року. На Zoom. Я поясню. У серпні того року бацька Лукаш заявив, що виграв президентські вибори. Це було обманом. Потім Лукашенко жорстоко придушив протести. Багатьох протестувальників було побито, заарештовано, а деяких убито. Уже наприкінці серпня білоруський драматург Андрій Курейчик написав п’єсу, яка складалася з монологів персонажів. У героїв були реальні життєві прототипи. Серед них Лукашенко, його суперниця на виборах Світлана Тихановська та кілька інших, у тому числі молодий футболіст, перший убитий протестувальник. П’єса називалася «Ображені. Білорусь». Вона була негайно перекладена англійською та багатьма іншими мовами та поставлена театрами по всьому світу, переважно на Zoom. Перша постановка була в Києві, куди Курейчику довелося тікати. Я бачив кілька вистав англійською мовою, але найбільше враження на мене справила постановка мовою оригіналу бостонського театру «Арлекін». У ролі вбитого футболіста виступив відважний білоруський актор, який брав участь у Zoom зі своєї квартири в Мінську. У його монолозі була фраза: «Це МОЄ місто, і я його нікому не віддам». Сказавши це, він підніс свій мобільний пристрій до свого вікна. У Мінську була ніч, і ми могли бачити вогні його міста внизу.