Heidelberg
Гейдельберг

1998

На лавці Отто фон Бісмарка

 

Уперше я поїхав до Німеччини не туристом. Мене відправили у відрядження в містечко Валльдорф, на батьківщину Джона Джейкоба Астора. Моя справа, однак, не була пов’язана з хутром, яке збагатило Герра Астора в Америці. Одна з найпотужніших компаній програмного забезпечення у світі (і номер один у Німеччині) – SAP, мала свою штаб-квартиру та головний дослідницький центр у Валльдорфі. Мені потрібно було провести кілька експериментів із додатком моєї американської компанії, що працював з програмним забезпеченням SAP, для дуже великого та важливого потенційного клієнта. Але, окрім того, що Валльдорф – це рідне місто SAP і Джона Джейкоба, він  не здавався цікавим місцем для огляду. Саме тому я вирішив зупинитися в сусідньому надзвичайно історичному Гейдельберзі.

Моє перебування там почалося зі знайомства із суто німецьким диявольським винаходом – Tiefgarage (Глибокий гараж). Це дворівневий гараж, куди можуть поміститися лише найменші автомобілі (мій, на щастя, відповідав цій вимозі за розміром). Під’їзд до гаража має підйомний механізм, що який визначає, на який рівень їде ваше авто. Механізм потрібно встановити правильно, щоб ви заїхали в порожнє місце, а не в те, яке вже зайнято іншою машиною. Інструкція біля входу містить неправдиву інформацію. Потрібно попросити на рецепції, щоб прислали когось для правильного керування механізмом. Місце, де ви нарешті опинилися, таке тісне, що ледве можна вийти з машини й протиснутися до виходу. Звісно, будь-який багаж потрібно викласти перш ніж, як заїхати. Щоб виїхати, повторюємо послідовність у зворотному порядку. Але, крім цього алгоритму, потрібно враховувати ймовірність того, що якісь автомобілі ззовні можуть заблокувати виїзд. Для звільнення виходу треба викликати ще одного працівника готелю. Потім вам потрібно їхати задом по крутій під’їзній дорозі до вулиці з однобічним рухом, завширшки до двох метрів, переконавшись, що ви не вдаритеся у вантажівку зі склом, припарковану біля під’їзної доріжки. І не забудьте втягнути радіоантену свого автомобіля. Мою не можна було втягнути, і я тримав її рукою під час в’їзду та виїзду. Але одного разу я забув це зробити –  і антену відрізало.

Гейдельберг найбільш відомий своїм старим і видатним університетом. Не дивно, що деякі іноземні студенти, які навчалися там, також були відмінниками, наприклад, Менделєєв, Бородін і Мандельштам. Університет розкинувся в рівнинному центрі історичного міста, дуже мальовничо розташованого на березі річки Неккар. Меморіальні дошки на будівлях на вшанування колишніх професорів, як-от Гегеля чи Бунзена (відомого пальником Бунзена), нагадали мені про мої власні шкільні роки.

Інший берег Неккара – крутий хребет. Відповідно до репутації Гейдельберга, набережна на вершині хребта з краєвидами на місто називається Philosophenweg (Філософська алея). Але найвеселіше нагадування про дні слави місцевого студентства – це готель Hirschgasse. Марк Твен у своїй сатиричній книзі подорожей “A Tram Abroad” («Волоцюга за кордоном») описує його як місце, де студенти влаштовували поєдинки на шпагах. Це не були дуелі, викликані якимись образами. Швидше, вони були схожі на турніри середньовічних лицарів, які билися лише з любові до мистецтва. Але поранення і навіть смерті були серйозними і реальними. Мабуть, тим студентам набридло звичайне університетське життя і вони бажали кривавого хвилювання. Твен не вигадував свою історію.

Одного буднього вечора я поїхав до Хіршгассе, коли там було небагато інших відвідувачів. Навколо на стінах красувалися старі студентські кашкети кольорів різних братств та колекція старих шпаг, якими все ще можна було б користуватися, якби дуелі з холодною зброєю не відійшли в минуле. Того вечора я фактично був єдиним відвідувачем, і офіціантка посадила мене на лавку, на якій, за її словами, колись сидів сам Отто фон Бісмарк (вона була приємно здивована, що я знав це ім’я). На жаль, поєдинків, щоб спостерігати, того вечора там не було.

Hirschgasse — не єдиний незвичайний ресторан у Гейдельберзі. Наприкінці мого перебування той важливий потенційний клієнт, Saudi Aramco (тепер його можна назвати), державна нафтова компанія Саудівської Аравії та один із найбільших і найприбутковіших конгломератів у світі, запросив інженерів з усіх компаній, які брали участь у їхньому замовленні, на подячний обід. Захід відбувався в розкішному ресторані під назвою «Сімпліцісімус» (імовірно, названий на честь крутійського роману Гріммельсгаузена), розташованому в центрі старого міста. Найбільше часу пішло на вибір та очікування страв. Якщо суп з лисичками був непоганий, то кролик, якого я раніше не куштував, на смак нагадував звичайнісіньку курку. Тим не менш, саудівські шейхи заплатили за цю тригодинну вечерю чималі гроші, які, звичайно, вони могли собі дозволити.

Зрідка доводилося відволікатися від огляду визначних пам’яток і банкетів і трохи працювати. Щоб потрапити в будівлю для тестів у штаб-квартирі SAP, потрібно було пройти через КПП зі спеціальною карткою. Але потім, після кількагодинної роботи багатьох людей на своїх ноутбуках, у кімнаті без кондиціонера, стало дуже спекотно. На відміну від Америки, величезне вікно кімнати можна було відчинити, і будь-хто міг увійти та вийти в будь-який час, незалежно від КПП. То був хвалений німецький порядок – «орднунг». Ще одним сюрпризом став обід. Уся їжа там була безкоштовною, крім хліба та напоїв у пляшках, включаючи воду. Я думаю, це були єдині продукти, які SAP мав купувати. Решту готували на місці.

Головною туристичною визначною пам’яткою Гейдельберга та його найкращим краєвидом є замок високо на пагорбі. Заснований у 14 столітті, він будувався та перебудовувався протягом трьох століть після цього. Замок був частково зруйнований гарматами «короля-сонця» Людовика XIV, який, незважаючи на свою висококультурну репутацію, усе своє життя вів багато безглуздих воєн. Але руїна все одно виглядає дуже гарно. В одному із залів стоїть величезна винна діжка, діаметром сім метрів. Якось літній американський турист, дивлячись на фантастичний бондарний витвір з балкона, намагався дістати камеру, яка впала на діжку, і звалився туди сам, розбившись  насмерть. Було б романтичніше потонути в діжці вина. (Я прочитав про це в новинах уже після моєї поїздки.)

У свій останній день у Гейдельберзі, готуючись їхати до аеропорту Франкфурта, я зупинився в пекарні й купив житнього німецького хліба, який в Америці тоді не можна було дістати.